Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Відкрилися двері купе, і провідниця попросила дозволу забрати порожні склянки. Ми з Яриною синхронно допили по два ковтки захололого вже чаю і простягнули їй посуд. Я раптом усвідомила, що мала доза коньяку таки подіяла, і біль відпустив мою голову. Також промайнула думка, що розповідь сусідки по купе виглядає дивною для каяття – надто вже довга оповідь про благополучне минуле. Жінка ніби сама проживала його ще раз… Я навіть насторожилася, побоюючись уявити, що ж могло зруйнувати цю ідилію. Уважно подивилась на неї. Певне, в моїх очах вона прочитала питання, зітхнула і продовжила оповідь.
– А потім все обвалилось. Звісно, не одразу. Знаєте, буває еволюція і революція. Крах нашої родини еволюціонував, хоч це й абсурдне твердження. Завантажена то піклуванням про дитину, то новою роботою, я й на думці не мала контролювати, як деякі розумні жінки, де і чим зайнятий мій чоловік. Звикла думати, що всі свої сили він спрямовує на те, щоб родина жила в достатку, багато працює то тут, то за кордоном, в нього постійно якісь «корисні люди», зустрічі, перемовини, ресторани, пригощання й улещування то ментів, то митників, то юристів, – бо бізнес тут і в Німеччині – не одне й те саме. Але ж і він не німець, умів крутитися. Та я не про те. Гроші прибували, самооцінка чоловікова зростала, можливості його так само. Спокус навколо для грошовитого чоловіка ставало дедалі більше…
Ярина подивилася мені в очі прямо і твердо, ніби питаючи: «Ви мене розумієте?» Я знизала плечима і кивнула.
– Отож, – продовжила вона. – І пішло-поїхало… Казино, ресторани, жінки, дівчата, повії, вільне життя, хоч і в шлюбі… Звісно, про все це я дізналася не одразу. Але він уже жив по-іншому, інакше, і стало важко щодня повертатися додому, щось вигадувати, мати якісь обов'язки, окрім забезпечувати матеріально. І от одного дня, повернувшись з Європи, він завів розмову про те, що там дуже поширений «новий вид шлюбу»… Я не зрозуміла натяку і не без інтересу вислухала розповідь про пана Вернера, його компаньйона, який живе окремо від дружини, будучи в шлюбі, підтримує з нею дружні стосунки, але живуть вони нарізно.
Я трохи здивувалася, бо той Вернер був на кілька років старшим за мого чоловіка і виглядав на цілком порядного бюргера, чого це йому раптом заманулося відокремитися від фрау Вернер? Ми ще й пожартували, мовляв, надто смачно вона готує, а він слабохарактерний, тож, щоб лишатися у формі, мусить тримати дистанцію…
Жарти жартами, але невдовзі чоловік знову заговорив про те саме, пригадавши, що в деяких анкетах в Європі навіть є така класифікація громадянського стану, як «подружня пара, що мешкає окремо»…
І так раз за разом, «гомеопатичними дозами», він підводив мене до усвідомлення того, що це можливо, більш того – нормально, і є тому чимало прикладів, суспільство це прийняло як один з видів нормального співіснування…
Одного дня він несподівано повідомив мені, що купив двокімнатну квартиру біля метро, в ній закінчується ремонт і невдовзі він планує туди перебратися. Без мене. Це, мовляв, «нічого не означає», ми, як і раніше, залишаємося родиною, він нас любить і все для нас робить, але так буде краще. Він зможе проводити там частину робочого часу, користуватися однією з кімнат як робочим кабінетом, що у нас вдома неможливо, також в тій квартирі він зможе інколи робити прийоми зарубіжних колег, і це буде економічно набагато вигідніше, ніж водити їх по ресторанах і оплачувати їм готелі… Говорив дуже багато переконливих речей, наводив приклади і надавав докази, а я сиділа на дивані, склавши на колінах руки, дивилася на нього круглими очима і, мабуть, роззявивши рота…
Справа в тому, що попервах я дійсно вірила в усе те, що він мені говорив. Все було логічно, аргументовано, мотивовано, але… Але незрозуміло, як саме житимемо далі ми з донькою. Вона буде їздити до тата в гості, ніби ми розлучені? Тато буде приїздити до нас, немов нічого не сталося? Підкидати нам грошей та «харчовий пайок»? І що сказати батькам? А як буду жити я, дружина, що проживає окремо? Він телефонуватиме мені з питанням, чи не маю бажання сьогодні зайнятися сексом, і коли так, то приїздитиме ввечері на годинку-другу, а потім їхатиме до себе?!
Але тоді я навіть не наважилася поставити всі ці питання. Він аж втомився, півгодини упевнено розповідаючи мені про переваги нового способу життя, який уже обрав і облаштував для себе, не спитавши мене. Мою волю ніби паралізувало, я перестала його чути. Усе зайшло надто далеко. Зрештою, він назвав суму грошей, яку даватиме нам щомісяця на витрати, щоб ми ні в чому не терпіли нестачі.
Жінка порилася в сумочці, дістала люстерко, зазирнула в нього, облизала губи, поправила пасмо волосся. Я помітила, що пальці її тремтіли.
– І ви згодилися? – прошепотіла я, намагаючись уявити себе на її місці.
– А мене ніхто й не питав. Навіть не посварилися. Ми – інтелігентні люди. А я в якусь пору свого життя просто втратила ініціативу, випусти ла кермо зі своїх рук. Вірніше, передала його чоловікові. Я навіть не наважилася спитати, чи не є причиною цього рішення інша жінка. Моя підсвідомість не підсунула тоді мені навіть такої здогадки! Я, мабуть, воліла думати, що все саме так і є, як він говорить…
Власне, «іншої жінки» і не було. Було багато різних жінок, адже новий статус, чималі гроші та можливості на тлі сьогодні вже всім відомої «кризи середнього віку» просто знесли йому дах. Людина, яка виривається «з грязі в князі» нерідко обламується на випробуванні грошима… Вони думають, що все можна купити… – зітхнула вона. – Але мене це підкосило. Я ще якийсь час вірила в усі ці байки, жила з донькою удвох, отримувала від чоловіка щомісячну дотацію, але дівчата в магазині все частіше кидали на мене двозначні погляди, перешіптувались за моєю спиною, донька, погостювавши у тата, повідомила, що ліжко в нього «два на два» і квартира суперськи затишна, зовсім не схожа на робочий кабінет… Я почала нервуватися і одного разу ввечері після роботи взяла таксі і поїхала за адресою того помешкання, куди він мене нібито запрошував, але так і не привів подивитися «ще одну нашу квартиру»…
За дверима було чутно музику і сміх, вікна світилися, але мене туди не впустили. Мене тупо не впустили в квартиру! – вдарила вона долонею по столику. – А мій дзвінок на мобільний було просто проігноровано. Ось тоді я вперше напилася. В якомусь ресторані, що трапився мені по дорозі, коли я осіннього вечора брела містом, не знаючи, що робити і як жити далі. Таксі привезло мене додому, а водій допоміг дійти до дверей. Мені не було соромно перед донькою, яка впустила мене в квартиру і щось говорила зі сльозами на очах… У чотирнадцять років вона вже цілком могла відрізнити п'яну від хворої, тож виправдовуватися не було ні сил, ні сенсу. Мені було до всього байдуже. Я скинула взуття і плащ, дійшла, тримаючись за стіну, до нашого подружнього ліжка і впала на нього без сил. Ліжко хиталося піді мною, а мені здавалося, що хитається увесь звичний і дорогий мені світ, і я не знаю, як жити далі…
Вранці донька зібралась і пішла до школи сама. Я не могла піднятися. Не буду описувати вам всі «чудесні» симптоми, скажу тільки, що зі мною це було вперше. На роботу я фізично не могла вийти і подзвонила, що захворіла. Так я пролежала вдома два дні, донька зі мною не розмовляла, чоловік не телефонував. З роботи не турбували. На вечір другого дня приїхала мама і намагалася втішати та напучувати, але не дуже помогло… Мозок мій, немов у гарячці, прокручував то монологи чоловіка про «подружню пару, що мешкає окремо», то вихоплював з недавнього минулого «дзвіночки», які мудра жінка мусила б розпізнати і не допустити, щоб справа зайшла настільки далеко, сон до мене не йшов… Я вийшла на кухню, дістала з бару колись відкриту чоловіком пляшку «Хеннесі» і знову скількись випила, заїдаючи ковбасою та маринованими помідорами. Мене зморив сон, і останнім, що я пам'ятаю, була думка: «Навіщо так жити?!» Але сил думати далі не було, і я проспала до завтра. Донька знову пішла до школи сама, а я все ж таки в обід дісталася до роботи, адже цього дня мала прийти машина з Німеччини із замовленнями клієнтів.
